Полтавська область розміщена в центральній частині Лівобережної України в межах Придніпровської низовини. На півночі вона межує з Чернігівською та Сумською, на сході – з Харківською, на півдні – з Дніпропетровською і Кіровоградською, на заході – з Черкаською і Київською областями. Утворена 22.ІХ.1937 року. Територія – 28,8 тис. чоловік (1.І.1991), у тому числі міське – 56,9%, сільське – 43,1%. Пересічна густота – 61,1 чоловік на км2. Поділяється на 25 сільських і 5 міських районів. Населених пунктів – 1898, у тому числі міських – 36, сільських – 1862. В області 25 райрад, 15 міськрад, 5 райрад у містах, 21 селищна Рада, 410 сільських Рад. Найбільші міста: Полтава, Кременчук, Лубни, Миргород. Комсомольськ.
По території області проходять залізничні магістралі Москва – Одеса, Київ – Харків, Полтава – Кременчук, Кременчук – Ромодан – Ромни – Гомель. Добре розвинута мережа автомобільних шляхів, серед них автотраси Київ – Харків, Кременчук – Полтава та інші.
Поверхня – хвиляста рівнина, яка широкими терасами полого звужується на південний захід до Дніпра. На сході рівнина розчленована річковими долинами, ярами і балками, на піднебному заході – плеската. Пересічні висоти на північному сході – 170-202 м, на південному заході – 60 -100 м. Основні корисні копалини: залізна руда (Кременчуцький залізорудний район), нафта і природний газ (Дніпропетровсько-Донецька нафтогазова область – Глинсько-Розбишівське нафтогазове, Тимофіївське, Новогригорівське, Розпашнівське та інші родовища). Є поклади торфу, мінеральних будівельних матеріалів (глин, пісків, мергелю, каоліну, граніту), керамічних глин, вохри. Джерела мінеральних вод (Миргород, Велика Багачка, Нові Санжари, Яреськи). Клімат помірно континентальний з помірно холодною зимою і помірно теплим літом. Пересічна температура січня від -5,5 до -7,6º, липня від +20 до 21,7º. Опадів 430-500 мм на рік. Період з температурою понад +10º від 157 до 172 днів. Головна водна артерія Полтавської області Дніпро. Всі річки (найбільші з них Сула, Псел, Ворскла, Орель) належать до басейну Дніпра і є його лівими притоками. На південному заході область омивають води Кременчуцького та Дніпродзержинського водосховищ. Багато штучних водойм, озер. Переважають глибокі та звичайні малогумісні та звичайногумісні чорноземи. чорноземно-лучні грунти. Місцями торфово-болотні та опідсолені грунти. Майже вся область лежить у лісостеповій зоні, південно східна частина – у степовій. Ліси ( дуб, сосна, ясен, берест, клен, рідше – липа, граб) вкривають 7,1% території області. На піщаних терасах річок поширені соснові ліси з домішкою дуба, в заплавах – луки. На території Полтавщини водяться лось, дика свиня, вовк, борсук, куниця, козуля, лисиця, заєць, хом’як, ховрах; з птахів – дикі качки, гуси, орли, кубці, шуліки, журавлі, жайворонки; у водоймах – карась, щука, окунь, короп, сом та ін. для охорони природи в області створена мережа заповідних об’єктів: унікальних ландшафтів, лісових, степових, лучних, болотяних масивів, та рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин. На території області 169 заповідних об’єктів у тому числі 17 республіканського значення. Серед них 10 заказників: Великоселецький, Вільхівський (Вільхівщанський), Хиряві Іскрівці, Гракове, Дейманівський, Куквинський, Малоперещепенський, Михнівський, Плехівський, Червонобережжя, Солоне; пам'ятка природи – Парасоцьке урочище; Устимівський дендропарк; парки: Березовудський, Полтавський (міський), Хомутецький, Ковпаківський у Котельні (пам'ятка садово-паркової архітектури). 152 заповідні природні об’єкти місцевого значення, з них – 35 заказників (12 ботанічних, 22 гідрологічних, 1 етномологічний); 91 пам'ятка природи (77 ботанічних, 3 гідрологічних, 11 геологічних); 10 заповідних урочищ, 16 парків і дендропарків.
Найдавніші поселення людини на території Полтавщини з'явилися за добу пізнього палеоліту (понад 20 тисяч років тому). На сей час людство досягло відносно високого рівня обробки каменю для виготовлення знарядь праці. Основною галуззю господарської діяльності було колективне полювання і збиральництво. Пізньопалеолітичні поселення були знайдені в с. Гінцях Рухівської сільради Лубенського району, Городищі Пирятинського району та ін. Густо заселеною була територія сучасної Полтавщини і в епоху неоліту (15-13 тисяч років тому), що підтверджують виявлені понад 30 поселень в урочищі Білій Горі поблизу Полтави, біля с. Макухівка Полтавського району та с. Попівці Решетилівського району. Інтенсивно заселялася ця територія і за доби бронзи (кінець 3 – початок 1 тисячоліття до н.е.), коли було освоєно виготовлення і застосування знарядь праці з металу. На Полтавщині відомо понад 60 пам'яток епохи бронзи, серед них Чикалівське поселення і кургани в урочищі Лисій Горі біля Лубен та скарб пізньої бронзи поблизу Кабакових хуторів у Кобеляцькому районі. Господарство у цей час набуває землеробського і скотарського характеру. Добою бронзи датується і більшість могил, що височать у степу. На початку 1-го тисячоліття до нашої ери у східній Європі почався перехід від бронзи до залізного віку. Поява залізних знарядь сприяла піднесенню землеробства на якісно новий ступінь розвитку. Виникло рільництво. На Полтавщині виявлено 50 пам'яток скіфсько-сарматського часу, які датуються 7-6 та 5-3 століттями до нашої ери. Серед них виділяється Більське городище. Основним заняттям його жителів було землеробство. Пам'ятками цього часу є також кургани поблизу сіл Мачух і Пожарної Балки Полтавського району та Книшівське городище у Гадяцькому районі. З часу появи ранніх слов'ян на історичній арені Східної Європи вони відомі і на  Полтавщині. У Лубнах виявлено поховання, біля с. Мануйлівки Козельщинського району – залишки поселення зарубинецької культури (2 століття до н.е.- 1-2 століття н.е.). Понад 70 пам'яток представляють черняхівську культуру (2-6 століття н.е.). Найдавніші з них – могильник і поселення біля Кантемирівки Чутівського району, могильники поблизу м. Лохвиці, хутір Компанійців Григоро-Бригадирівської сільради Кобеляцького району, у с. Писарівці Новосанжарського району та поселення біля сіл Радуцьківки і Максимівки Кременчуцького району. Пам’ятки роменської культури (8-10 століття) досліджувалися у Полтаві та с. Опішні Зінківського району. На межі 8-9 століть у Середньому Придніпров’ї внаслідок об'єднання східно - слов'янських племен склалася ранньофеодальна держава – Київська Русь. Південно-східну частину її, до виділення в самостійне князівство, займала переяславська земля. До її складу входила й територія сучасної Полтавщини. Вона була заселена сіверянами і полонянами. Сіверянські поселення представлені городищами роменської культури (8-10 століття), займали східну частину Переяславщини, простягаючись від верхів'їв Десни і басейну Сейму на південь, аж до Ворскли і Сіверського Дінця. У західній частині, що примикала до Дніпра, знаходились землі полян. За великого князя Володимира Святославича (980-1015) розпочалось будівництво фортець по Остру, Трубежу, Стугні.
Після смерті київського князя Ярослава Мудрого, Переяславщина за його заповітом перейшла до його сина Всеволода. Межа між Переяславським і Чернігівським князівствами проходила по нижній течії р.Остра, верхів'ям Удаю і Сули. Прикордонними переяславськими містами були Остерський городок (біля гирла р.Остра) і Ромен (у гирлі р.Ромен). На заході та південному заході Переяславське князівство межувало з Київською землею по Десні і Дніпру. З південного-сходу Переяславщину відділяв від степу ланцюг фортець і поселень. Ссеред міст Переяславського князівства в літописах згадані: Хорол (1084), Говтва (1095), Горошин (1083, тепер с.Горошине Семенівського району), Кснятин (1069, тепер с.Снітин Лубенського району), Лубни (1107), Пісочин (1092, тепер с.Піски Лохвицького району), Пирятин (1155), Луком'є (1179), Лохвиця (1320). На схід від Сули територія Переяславської землі охоплювала середню течію Псла, Ворскли і потім у пониззі р. Уди вклинювалася в напрямку р.Сіверського Дінця. Тут на притоці Сіверського Дінця – р.Уді відоме м. Донець, згадане в «Слові о полку Ігоревім», а на р. Ворсклі, ймовірно, попередниця сучасної Полтави – літописна Лтава (1171). Центром князівства став Переяслав. Серед лівобережних міст Переяславу належала основна роль в організації опору половецьким нападам. Всеволод, син Ярослава Мудрого, ставши переяславським князем 1054, здійснив похід проти торків до Воїна в гирлі Сули і переміг їх. 1061 спустошливий напад на Переяславщину вчинили половці. 1068 вони проникли вглиб по території князівства: руські князі, що виступили проти них, потерпіли поразку. Під 1080 літопис повідомляє про повстання торків, поселених на Переяславській землі. 1093 на Стугні під час походу проти половців загинув переяславський князь Ростислав. Переяславським князем став Володимир Мономах (1093-1113), який рішуче виступив проти міжусобної боротьби, допомагав нормалізації політичної обстановки на Русі і багато зробив для ліквідації половецької небезпеки, здійснив велике будівництво в Переяславі. Чимало прислужилася цьому і діяльність переяславського єпископа Єфрема. Найвизначнішою архітектурною спорудою кінця 11століття у Переяславі був Михайлівський собор (1089). У місті розвивалося ремесло і торгівля. На території колишнього дитинця знайдено пам'ятку переяславського ремесла – залишки гутного виробництва 11 століття. Виявлені залишки шлаку на території городища свідчать про існування виробництва, пов’язаного з обробкою металу. Високого рівня досягло гончарство, ювелірне виробництво. Провідне місце серед ремісничого люду Переяслава посідали будівельні професії. Інтенсивно розвивалася торгівля, тісно пов’язана з ремісництвом. Частина продукції переяславських ремісників продавалася на місці, інша, - зокрема, вироби з металу, кераміки , прикраси, - вивозилися за межі міста для сільського населення. Серед інших важливих міст князівства – Заруб на Дніпрі, Устя при впадінні р. Трубежа в Дніпро, Воїнь у гирлі р. Сули, яке ґрунтовно досліджене археологами під час будівництва Кременчуцької ГЕС. Тут був перевалочний пункт, через який ішли товари з Криму, Кавказу, Болгарії та інших країн. Воїнь мав добре захищений порт. Немалу роль у житті краю відігравали міста – Желнин, Римів, Ромен.
У кінці 11 століття Русь вступила в період феодального роздроблення. Розпочалися князівські міжусобиці за владу і землю. Користуючись цим, половці знову посилили тиск на кордони держави. Переяславщина найбільше терпіла від їх нападів. Щоправда, Володимир Мономах, ставши великим київським князем, на деякий час зумів організувати оборони від половецької агресії. У 1116-1125 половці ні разу не турбували Переяславську землю. Зберігався відносний спокій і за князювання сила Володимира Мономаха – Мстислава Володимировича. Але після смерті останнього починається боротьба за переяславський стіл між нащадками Мономаха. Успішну боротьбу з половцями вів Володимир Глібович (1169-1187). Після невдалого походу проти половців Ігоря Святославича, описаного в «Слові о полку Ігоревім», половецький хан Кончак напав на Переяславщину, знищив Посульську оборонну лінію і підступив до Переяслава. Володимир Глібович стійко захищав місто і відстояв його. Володимир Глібович помер від ран 1187 року. Повідомляючи про смерть князя, літописець зазначив: «За ним Україна багато потужила». Це перша згадка назви «Україна» в літописах.
Поглиблення феодального роздроблення, напади половців, князівські міжусобиці – все це врешті призвело до занепаду Переяславської землі. Проте Переяслав і в 2-й половині 12 – 1-й половині 13 століття зберігав значення економічного і культурного центру. Продовжували розвиватися ремесла і торгівля, з'являлися нові будівлі. У Переяславі ведеться літописання, розвивається образотворче мистецтво. Маємо низку визначних тогочасних писемних творів. Насамперед – це автобіографія Володимира Мономаха та його лист до князя Олега Святославича, написаний у Переяславі; опис життя князів Бориса і Гліба, зроблений ченцем Альтського монастиря Яковом, «Житіє святого Миколая» та інші. Економічний і культурний розвиток Переяславщини, як і інших земель, був перерваний монголо-татарською навалою. 1238 передовий загін орди на чолі з Менгуханом підійшов до Переяслава. Обороною керував переяславський єпископ Симеон. Два тижні захисники відбивали атаки ворога. Після зруйнування стінобійними машинами єпископської брами ворог вдерся до міста. Почалися вуличні бої. Татари захопили Переяслав, пограбували та спалили його. Мешканці, які не встигли втекти, були вбиті або захоплені в полон, про що розповідає київський літописець. Загарбники поруйнували й інші міста. Особливо потерпіла південна і південно-східна частина краю. Менших руйнувань зазнала північна сторона, де ліси, яри, річки і болота захищали населення від ворожої кінноти. Переяславська земля була поставлена у васальську залежність від Золотої Орди. Населення було обкладене важкою даниною на користь хана і монгольської знаті. З цією метою вони двічі провели перепис населення – 1257 і 1275. скориставшись ослабленням руських земель, Переяславську землю, в тому числі й територію сучасної Полтавщини, в 50-60-х рр. 14 століття приєднало Велике князівство Литовське. Князь Ольгерд віддав Київщину і Переяславщину в удільне володіння своєму синові Володимиру. Останній князював у Києві з 1362 до 1395. Він прийняв православ’я, шанував місцеві звичаї і культуру. Давньоруська мова була в усій Литві. Зберегло значення давньоруське законодавство («Руська Правда»). Володимир Ольгердович організував кілька походів проти татарських орд, в яких брали участь і переяславці. Татари були відтиснуті до берегів Азовського і Чорного морів, але все-таки вони становили немалу загрозу для південних кордонів. У 70-90-х рр. 14 століття київський князь розгорнув будівництво замків, у тому числі й на Переяславщині. Прагнучи створити на Україні надійну опору для свого панування, великі литовські князі стали підтверджувати права і привілеї місцевих феодалів, а з середини 15 століття і роздавали землі у тимчасове й довічне користування. Зокрема, Глинськ великий князь литовський родоначальникові династії Глинських – татарському князеві Лексе (Лескаде), що був в нього на службі. З кінця 15 століття помітно набувають розвитку ремесла як у феодальних маєтках, так і в містах. Розвивалася торгівля. Після укладення Кревської унії (1385) між Литвою і Польщею посилився тиск польсько-литовської адміністрації на захоплені українські землі. Проте до кінця 15 століття українські феодали, об’єднані навколо київського престолу, чинили успішний опір польсько-литовській експансії. Становище на Україні ще більше ускладнилося після Люблінської унії 1569, за якою Литва і Польща об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Віднині на українські землі, в тому числі й на Переяславщину, посунули польські феодали та урядовці. 1585 польський король Стефан Баторій подарував Переяслав одному з найбільших українських феодалів, київському воєводі В.К.Острозькому, який побудував у місті замок, обніс його новою дерев'яною стіною. Тут встановлено 16 гармат. У межах сучасної Полтавщини на карті, складеній французьким інженером Г.-Л. де Бопланом, що перебував на польській службі в 1630-1648, позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Найгустіше були заселені землі на берегах рік Сули і Хоролу. Основне заняття населення, як і раніше, становило рільництво. Поряд з тим успішно розвивалося мисливство, рибальство та інші промисли, пов’язані з так званим уходництвом – з сезонним переселенням мешканців Правобережжя на вільні лівобережні землі. Товарний характер мали такі промисли як виробництво поташу і селітри. Шляхта, одержуючи королівські «пожалування», покріпачувала населення «окраїн». Часто для заохочення перших поселенців королівський уряд надавав їм певні пільги, на кілька років звільняв від повинностей. Колонізатори, що прибували з королівськими грамотами на нові землі і заставали їх уже заселеними, пред’являли населенню свої права на «послушенство», а згодом його закріпачували. Великі володіння мали на Полтавщині польські магнати Потоцький, Жолкевський, Конєцпольський та ін., український окатоличений магнат Вишневецький. На кінець 1-ї чверті 17 століття землі Полтавщини входили до складу Черкаського, Переяславського староств Київського воєводства. Панування польських і литовських феодалів негативно позначилося на економічному та політичному становищі краю. Польські королі сприяли поширенню католицизму, дарували великі земельні володіння на Україні єзуїтам. Переслідувалась українська мова і культура. Жорстока експлуатація і національне гноблення викликали опір народних мас. Найактивніша частина українського селянства прямувала за межі польських володінь. Так за Дніпровськими порогами виникла Запорізька Січ, яка вже на початку 16 століття стала великою політичною і військовою силою. Після Люблінської унії вона очолила боротьбу за національні інтереси українського народу, стала носієм його волелюбних традицій. З кінця 16 століття починаються великі селянсько-козацькі повстання проти польсько-шляхет. панування на Україні. Одним з перших розпочалося повстання 1591 під керівництвом К.Косинського на Правобережній Україні. 1594 розгорнулося селянсько-козацьке повстання під керівництвом Г.Лободи і С.Наливайка. воно почалося на Поділлі й незабаром поширилося на Білорусію та Лівобережну Україну. Вирішальним був Солоницький бій 1596 на р.Солониці поблизу Лубен. Найбільшими виступами проти польської шляхти, що розгорілися на Переяславщині, стали Федоровича повстання 1630, Павлюка повстання 1637, Острянина повстання 1638. боротьба проти жорстокого соціально-економічного гноблення і національно-релігійних утисків у січні 1648 вилилася у визвольну війну українського народу 1648-1954, яку очолив Богдан Хмельницький. Селянсько-козацькі загони, що діяли на Полтавщині, в травні-червні розгромили польсько-шляхетські війська. У травні 1648, ще до Корсунської перемоги, вони визволили Переяслав, на початку червня штурмом оволоділи м. Лубнами, де був замок Я.Вишневецького. На визволеній території Полтавщини формувалися сотні й полки. Вже на початку визвольної війни були утворені Полтавський полк, Лубенський полк, Миргородський полк, Гадяцький полк, Переяславський полк і Прилуцький полк. Полтавщина, як і Чернігівщина, була тривким тилом армії Хмельницького: звідси він черпав людські резерви, тут вироблявся порох та інше військове опорядження, звідси його війську постачали продовольства. Боротьба народних мас не припинялася й після укладення Зборівського договору 1649 та важкого для України Білоцерківського договору 1651, за умовами якого шляхта почала повертатися на Лівобережжя, а козаки, які потрапили до реєстру, повинні бути переселитися до королівських міст Київського воєводства. Однак селяни і козаки Полтавщини не пустили шляхтичів у свої міста і села, а реєстрові козаки відмовилися переїхати за Дніпро. Після Переяславської ради 1654 між Росією і Польщею розпочалася  війна. Кровопролитні військові дії, в яких брало участь населення Полтавщини, закінчилися Андрусівським перемир’ям 1667, за яким Лівобережна Україна, в тому числі й Полтавщина, залишилася в складі Росії. Ця домовленість була підтверджена «Вічним миром».
Друга половина 17 – перша половина 18 століття, незважаючи на руйнування і спустошення, викликані війною, - час швидкого розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі і промисловості. Цьому сприяло також послаблення феодально-кріпосницького гніту. Велике землеволодіння польських магнатів і шляхти, католицькі церкви було ліквідоване. Їх маєтки перейшли у власність Війська Запорізького. Залишилися володіння православних монастирів, української середньої і дрібної шляхти та козацької старшини. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: рангові землі, які надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах Запорізького війська, і земельні надання, що не залежали від службового становища. Вони були або постійною або тимчасовою особистою власністю («зуполноє володіння», «на подпору дома», «до ласки войсковой»). На землях вигнаної польської шляхти і католицької церкви виникли вільні військові села, що перебували у віданні гетьмансько-старшинської адміністрації. Проте уже на уже на середину 18 століття великі земельні власники зміцнили своє політичне й економічне становище. Відбувався процес скупівлі і захоплення земель козацько-старшинською верхівкою в селян, козаків і міщан. На Полтавщині з'являються маєтності російських дворян. До великих землевласників належали й православні монастирі. Як свідчать матеріали Генерального слідства 1729-1730, їм у Гадяцькому, Лубенському, Миргородському, Переяславському, Полтавському і Прилуцькому полках належали 68 маєтностей. Поступово в надрах феодального укладу розвивалися капіталістичні відносини. Наймана праця здебільшого експлуатувалася на руднях. Зростала кількість гут, суконних мануфактур. Інтенсивно розвивалося винокуріння та борошномельна справа. Центрами ремесла й торгівлі стали Переяслав, Миргород, Лубни, Полтава, Пирятин, Ромни та ін. склалася мережа козацьких шкіл. За ревізією 1751 в 6 полках (Гадяцькому, Лубенському, Миргородському, Переяславському, Полтавському і Прилуцькому) налічувалося 16774 двори селян і міщан, у тому числі 8 заможних, 125 середніх ґрунтових і 1022 малогрунтових і 15612 бідних. Крім того 12466 – бездвірних селянських і міщанських сімей. Царським указом від 3.V.1783 кріпосне право було оформлено юридично й на Лівобережній Україні. 1785 козацьку старшину урівняли в правах з російським дворянством. У кінці 17-18 ст. посилилася боротьба селян, козаків і міських низів проти поміщиків, старшини й купців. Рядові козаки і посполиті взяли участь у селянській війні 1670-1671 в Росії під керівництвом С.Разіна. Одним з найближчих соратників С.Разіна був козак з с.Опішні Олексій Хромий (Лесько Черкашенин). Кременчуцький сотник Михайло Карачевський кілька разів доставляв листи С.Разіна на Україну. Посланці Разіна, що закликали на боротьбу, брали участь і в козацькій раді у Полтаві. 1687 спалахнуло повстання в Гадяцькому полку, яке поширилось також на територію Миргородського, Лубенського та інших полків. У 40-50,70-х рр. 18 століття на Полтавщині діяли загони гайдамаків. Зокрема, в кінці 40-х рр. розгорнулися бойові дії гайдамацьких загонів у Лубенському і Миргородському полках. У наступні роки цей рух поширився на Гадяцький і Полтавський полки. 1761 повстали козаки с. Кліщинець, тепер Черкаської області. Лише 1774 військам вдалося зламати їх опір. Протягом чотирьох років тривало Турбаївське повстання 1789-1793. З самого початку Північної війни 1700-1721 українські полки, зокрема, Полтавський, брали участь у воєнних діях російської армії. У процесі централізації державного управління сенатським указом від 16.IX.1781 були створені Київське намісництво і Чернігівське намісництво, від 30.ІІІ.1783 – Катеринославське намісництво, до складу яких увійшли території Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Переяславського, Полтавського і Прилуцького полків. Згідно з указом 12.XII 1796 намісництва ліквідовано й створено Малоросійську губернію з центром у м.Чернігові. У 1785 козацькі полки перетворено на регулярні частини російської армії. У 17-18 ст. на Полтавщині створюється Густинський монастирський літопис, Мгарського Лубенського монастиря літопис, Велика літопис, архітектурні ансамблі Мгарського монастиря, Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря та ін. З 1779 діяла Потьомкіна князя друкарня. З початку 18 ст. існувала Лубенська полкова аптека. На час утворення 1802 Полтавської губернії тут жило 1343029 чоловік. Спочатку в складі було 10 повітів – Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, Роменський і Хорольський. Згодом утворено Констянтиноградський та Миргородський., а  пізніше – Зінківський, Лохвицький і Кобеляцький повіти. Селяни і козаки займалися головним чином рільництвом і скотарством. Розвивалися ремесла. Вже на початку 19 століття працювала близько 3 тисяч ремісників: швеців, кравців, шапошників, столярів, мідників та ін. Значна частина селян, не пориваючи із землеробством, займалися різними промислами: у Зінківському й Гадяцькому повітах – чинбарством і шевством, у Полтавському – бондарським промислом, у Миргородському – виготовленням коліс, а в Опішні обробляли глиняний посуд, а в Решетилівці обробляли смушки і т.д. багато селян-кріпаків працювало на поміщицьких підприємствах. За неповними даними, на початку 19 століття діяло 35 промислових підприємств. Найзначнішим серед них були селітрові бури, де працювало 684 робітники. Згодом виникли суконні фабрики, шкіряні, миловарні та цегельні заводи. На початку 2-ї чверті 19 століття були засновані цукрові заводи. Перший з них у с.Бодакві Лохвицького повіту (1828). Виникли підприємства для виробництва сільськогосподарських знарядь. У 1845 в Полтавській губернії налічувалося 1636317 чоловік, серед яких 667805 поміщицьких селян та 18119 дворових людей. Решту населення становили селяни, козаки, міщани, купці та дворяни. Напередодні реформи 1861 у Полтавській губернії існувало 16 суконних підприємств, 71 селітрова буда, 18 цукрових заводів, 10 шкіряних, 15 – по виробництву свічок,12 салотопних, 7 миловарних, 14 цегляних, 7 пивоварних, один маслотопних, 4 кахельні, 4 канатні, 3 ткацькі заводи, 2 фабрики килимів, поташний завод, тютюнова фабрика, кременчуцьке підприємство Потьомкіна, де вироблялися молотарки, віялки, плуги, соломорізки тощо. Велику питому вагу в господарстві мало ґуральництво. Розвиток капіталістичних відносин спричинив зміни соціальної структури населення. Великий вплив на розвиток визвольного руху в усій країні мала Вітчизняна війна 1812. У боротьбі проти французьких загарбників взяли участь і полтавці. Улітку 1812 на Полтавщині було сформовано 9 козацьких полків у складі 16 тисяч чоловік. У їх формуванні брав участь український письменник І.П.Котляревський. Після війни, внаслідок посилення кріпосницької експлуатації, зросло прагнення народних мас до визволення. Цьому значною мірою сприяла діяльність декабристів і кирило - мефодіївців. У 1-й половині 19 століття склалася мережа культурно-освітніх закладів. Після реформи 1804 створені гімназії, відкрито Полтавський кадетський корпус, Полтавський інститут шляхетних дівчат. Розвивалася початкова освіта (парафіяльні школи, народні училища). 1830 в Полтаві була заснована перша громадська бібліотека в губернії. З 2.IV.1838 почала видаватися перша газета «Полтавськие губернские ведомости». На Полтавщині була розвинута народна творчість. З покоління в покоління передавалися твори напівлегендарної співачки, поетеси Марини (Марусі) Гордіївни Чурай (1625-1653), яка народилася поблизу Полтави. Розвивалося театральне мистецтво (Полтавський вільний театр, домашні театри в Кубинцях, Обухів ці та ін.).
На початку 19 століття був складений план забудови Полтави як губернського центру. Розвиток капіталізму на Полтавщині проходив у тісному зв’язку з пореформеними процесами. Визначальним кроком стала реформа 1861, яка була проведена з максимальними вигодами для поміщиків. Особисте звільнення селян і водночас їх пограбування обумовили на селі процес розшарування. Дані статистики по Констянтиноградському, Хорольському і Пирятинському повітам свідчат, що 40,8% селянських дворів не мали посіву або сіяли лише 3 десятин, що становило близько 10% селянських посівів, тоді як 25% дворів, які сіяли понад 6 десятин, зосередили в своїх руках 57,8% усіх посівів. Така нерівність складалася в результаті концентрації купчої й орендованої землі в заможної верхівки села. Ще більший ступінь розшарування технічних культур. Посіви тютюну в Лохвицькому, Прилуцькому і Роменському повітах концентрувалися в тютюнових капіталістів. На селі йшов процес «розселянювання», який докорінно руйнував старе патріархальне селянство і вів до створення нових типів населення – сільської буржуазії і сільського пролетаріату.
Промисловість губернії на час реформи 1861 перебувала на стадії мануфактури. Це зумовило велике поширення промислів кустарних і ремесел, які мали задовольнити потреби населення в одязі, взутті, тканинах, виробах з дерева і металу. Поширювалися підприємства по переробці сільськогосподарської продукції: млини, крупорушки, олійниці. Помітне місце в промисловості губернії займали невеликі тютюнові фабрики Кременчука, Полтави, Прилук і Ромен. Загальна вартість промислових виробів за час з 1862 до 1896 зросла з 4,1 до 23,6 млн. крб. 1863 в губернії існувала 21 невелика цукроварня, де продукція вироблялася вогневим способом, який викликав знищення багатьох лісів. На початку 70-х років розпочався перехід до парового способу переробки буряків. Впроваджувалася нова техніка і технологія виробництва, кількість підприємств різко зменшилася. Підвищилася продуктивність праці: якщо 1862 робітником у середньому вироблялося продукції на 9,2 крб., то у 1894 – на 1844 крб. важливу роль у розвитку капіталістичних відносин у губернії відіграло будівництво залізниць. У 1869 м. Кременчук було з’єднане з Одесою, у 1870 лінію з Кременчука через Полтаву довели до Харкова. 1974 Ромни з’єднуються з прибалтійським портом Любавою (тепер Лієпая), згодом через Ромодан залізниця була продовжена до Кременчука. У першій половині 90-х років введено в дію залізницю Полтава-Київ. На початок 20 століття залізнична мережа в губернії становила 1052 верстви. З Полтавщини вивозилася сільськогосподарська продукція в промислові губернії та на міжнародний ринок. Залізничне будівництво викликало попит робочої сили для спорудження й експлуатації колій і станцій, паровозних депо і залізничних майстерень (у Полтаві і Кременчуці).
На кінець 19 століття в губернії функціонувало 841 підприємство з числом робітників 9211. У ремісничому і кустарному виробництві було зайнято 77,5 тисяч осіб. Полтавщина залишалася аграрним краєм з розгалуженими, але невеликими підприємствами по переробці с/г сировини. Відносно слабкий розвиток промисловості спричинив повільне зростання міст. У 1864 на Полтавщині запроваджені земства. Втілення в життя міської реформи 1870 сприяло зростанню міських бюджетів. Стали більше уваги приділяти благоустрою міст. Розвиток капіталізму в краї супроводжувався погіршенням матеріального становища робітників. За даними подвірного перепису 1900 19,3% селянських господарств не мали землі або користувалися лише садибами, третина господарств (33,4%) мали ріллі до 3-х десятин. Найбідніша частина селян, не знаходячи роботи на місці, йшла на заробітки в інші губернії – Катеринославську, Херсонську, Таврійську. 2-га половина 19 століття пройшла під знаком загострення класової боротьби. У 70-80-х рр. відбулися селянські виступи у Лохвицькому, Кобиляцькому та інших повітах. Запровадження столипінської різко погіршило становище селян. Щоб послабити їх незадоволення, широко застосовувалась політика переселення у Сибір, на Далекий Схід. У 1906-1912 в східні райони країни виїхало понад 32 тисячі сімей (близько 200 тисяч чоловік). Тривала активна діяльність земств, які відіграли помітну роль в поширенні народної освіти. Вони не тільки відкривали, а й утримували початкові школи, організовували вчительські курси тощо. Земства вели також будівництво шкільних приміщень в українському архітектурному стилі. Визначною архітектурною пам’яткою став будинок Полтавського земства, відкривали книгарні.
Наприкінці 19 століття в 11 містах і 20 селях діяли бібліотеки. На початку 20 століття – засновані полтавські музично-хорове товариство «Боян» і видавниче товариство «Боян». У листопаді 1905 в Лубнах почала виходити перша українська газета «Хлібороб», а на початку 1906 в Полтаві – газета «Рідний край». На початку 20 століття в губернії виходили газети «Полтавський вестник», «Полтавський день», «Полтавський голос», «Полтавщина», «Золотоношский голос», «Земля», «Приднепровский край», «Лохвицкое слово», «Южанин» та ін. 1912 видано «Ботаніко-географічний нарис Полтавської губернії».
У 1914 з початком першої світової війни половина підприємств губернії скоротила виробництво на 35-75%. Мобілізація робітників в армію негативно позначилася на складі робітничого класу. 1916 кількість жінок, зайнятих у промисловості, збільшилася у півтора рази. Посівні площі скоротилися на 230 тисяч десятин, кількість без посівних господарств з 1910 до 1917 зросла з 20 до 85 тисяч, 179,4 тисяч господарств не мали робочої худоби. У 1917 майже 40% селянських господарств втратили чоловічі руки.