БАЙКИ

ЦАП

«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили,
Да як моторошно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!»-
Так навіжений на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишався,
Да швидко став їй не рад:
Бо тільки Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін - дзень-дзень! - народ заворушився,
І гостя в три шия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем'я, що бувало,
Майнув де здумавши, куди б то не попало,
Поїв, пообгризав - і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори.».

ВЕДМЕЖИЙ СУД

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіл, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
«Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м'ясиво»,-
Ведмідь сердито став ревіть.
«А то він сіно їв!» - Вовки завили.
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за гріхи його четвертувать
І м'ясо розідрати суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці отдать».

БЮДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» -
На Коноплиночку в степу Будяк гукав.
«Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під корінця забрав».
Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому! Розсерджу комісару!».

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

«Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир як маківка цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«що вже мені се Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.

ГОРОБЦІ ДА ВИШНЯ

«Дивлюсь, у сад побрались молодці.
На Вишеньці їх геть-то насідало,
І бенкет зараз підняли;
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори.
Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край єї йду
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все зволять горобці по гілочках скакати.
Ось тиждень як не був, дивлюсь - кат його ма!
На Вишеньці гостей нема.
Чого лишень вони літати перестали?
Як розібрав, бодай і не казать!
Ох! Поти жевжики вчащали,
Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали -
Тепер до бідної ніколи не летять.